Ми вже давно не запрошуємо зірок на формальні інтерв’ю з банальними питаннями, на які вони відверто втомились відповідати. Натомість ми зустрічаємось за філіжанкою кави та чашою з темами та літературними цитатами, з якої наші герої наосліп обирають напрямок бесіди.
Нашим першим гостем у новому році став композитор та піаніст-віртуоз Євген Хмара. З ним ми поговорили про те, чи існує в житті призначення, в яких галузях він спробував свої сили, поки остаточно не присвятив себе музиці, яких традицій у сім’ї та вихованні дітей він притримується разом з дружиною — співачкою Дарією Ковтун (ODARA) та які стійкі моральні принципи допомагають досягати мети.
«Порядна людина – це та, яка робить підлості без задоволення»
У кожному з нас живе темна та біла сторона. І важливо для себе визнавати, що цей темний бік є. Кожен намагається в соціумі бути білим, пухнастим, добрим і дуже часто люди, які вірять у чистий соціум, виявляються тиранами вдома. Але все тримається на енергії: є день – ніч, чорне – біле. Насправді, без чорного ми б не розуміли, що таке біле. Діти, до речі, та їхнє сприйняття світу яскравий тому приклад.
Якщо говорити про порядність, то для мене це, мабуть, культура у правильному розумінні цього слова. Є фактори, які у мене викликають агресію та обурення — наприклад, ситуації за кермом. Якщо водій хоче порушити правила, він може це зробити, але нехай не створює проблем іншим. Наприклад, коли йде потік машин, а комусь аж так треба з третього ряду повернути праворуч та ще й без увімкнення поворотника — то вибачте, це хамство.
У роботі я буваю різкий, коли йде активна підготовка проекту або у день концерту. Зараз наведу аналогію. Є муха, яка швидко літає, і ми, люди, вважаємо, що вона має суперреакцію. Тепер переносимося на равлика: для нас він суперповільний, але цілком можливо, що ми для нього ті ж мухи зі стрімкою реакцією. Так ось іноді в день концерту мені здається, що всі довкола повільно думають, їздять, переміщуються, бо моя активність мозку настільки висока, що, розуміючи обсяг завдань, я скрізь тільки літаю.
Мені легше, коли я сам керую усім процесом під час підготовки до великого шоу. Інструментальна музика – це якась енергоінформаційна субстанція, в якій є куплет і приспів, закладена історія. Взяти, наприклад, “Маленьку історію” з першого альбому. Це немолода пара, яка приходить до кав’ярні. Вони давно нікуди не виходили, тому отримують насолоду від того, що сидять за столиком. Згодом вони переносяться у минуле, коли молодими на Подолі, у дворику під дощем танцювали танго. Картинка знову повертається до цього кафе: вона плаче, у нього трусяться руки, вони розуміють, як швидко життя минуло. І так я можу розповісти більшість своїх композицій. Тому, коли я робив шоу, я розумів кожен звук, про що кожен оберт музики, щоб зуміти розповісти цей сюжет. Це було не вигадане, не нав’язане, можливо, саме тому на сцені вперше мені було легко та комфортно.
Я намагаюся пробачати образи. Безперечно, є різні підлості, але я намагаюся відпускати. Образа – це твоя проблема, а не іншої людини. Ти сам із цим живеш. Ти сам у себе забираєш здоров’я, коли ображений. З образою ви самі себе занурюєте у становище, з якого важче вилізти, ніж якби ви визнали все одразу, переварили і пішли далі. Тому припиняйте спілкування з кривдниками, не тримайте образи і йдіть далі, а вищі сили все розсудять.
Родинні традиції
На Різдво ми маємо традицію їхати до найстаршого в нашій родині – дідуся Даші. Йому 84 роки, він живе у Полтавській області. Для Даші це певне місце сили, вона там провела своє дитинство, їй там дуже добре. А дідусь — великий мудрець по життю, у ньому є прийняття всіх і вся. І дуже круто збиратися на Різдво та розуміти, що за столом сидить 4 покоління: наші діти, ми, батьки Даші та дідусь.
На інші свята, навіть на Новий рік, у нас особливих традицій немає. Як правило, ми цими днями працюємо, але цього року залишилися вдома. Для нас свято може бути щодня, не обов’язково чекати на вихідний, щоб поїхати з дітьми, наприклад, на ковзанку. Так само, як не треба чекати 8 березня, аби подарувати дружині квіти.
В моїй сім’ї ми завжди їли за одним столом, тож і зараз ми дітей привчаємо до такої традиції. У нас немає такого, що всі сидять разом їдять, а хтось один біля телевізора з тарілкою. Інакше у нас просто бути не може. Якщо вже біля телевізора, то разом. Але все одно, це не дуже гарна звичка, тому ми намагаємося не проводити багато часу з дітьми біля екранів.
Музика
Музика є частиною нашого життя. Для мене вона – не робота у звичному розумінні, з 9 до 18 за нормованим графіком. Безумовно, від великої кількості музики можна втомлюватися, але загалом вона звучить у нас постійно. Ми багато вдома з дітьми виступаємо, готуємо навіть міні-концерти нашим квартетом. Малий грає на укулеле, дочка — на губній гармошці, я з гітарою в руках, а Даша співає. Ну чи Даша з гітарою, а я на клавішах!
Напередодні свята Святого Миколая дитина замовила у подарунок «гітару з паличкою». І я давай розбиратись, що він мав на увазі. Виявилося, що син захотів такий інструмент, «на якому дівчатка грають у тата у колективі». А у мене струнний квартет. І в результаті цією «гітарою» виявилася скрипка, яку під ялинку слухняно й приніс Святий Миколай.
Те, що наш син музичний – це факт. Я провів би паралель між двома дітьми: Коля більше схожий на мене у дитинстві, а Віра – на Дашу. Для мене з дитинства питання інструментальної музики сприймалося зовсім в іншому розрізі. Для багатьох, поки вони не почують слова в пісні, це не музика. А я завжди чув всю розкладку, навіть ще не розуміючи, як називаються всі ті інструменти. Коли в мене з’явився перший металофон, який мені подарувала бабуся, де ноти – металеві платівки, я грав на них чайними ложечками, я намагався повторити мелодію на слух. Причому не лише основний мотив, а й побічні звуки, що виникали. А ось для Віри важливе слово. Коля, наприклад, у два роки в турі виходив з нами на сцену та співав «Червону Руту» ідеально чисто, але при цьому без жодних інтонацій та чуттєвості. А Віра одразу в ноти не попадала, але для неї важлива ця мелодія слова.
Призначення
Я не можу сказати, що все у моєму житті завжди йшло гладко. Я почав працювати з 15 років. Працював піаністом у готельних ресторанах. І коли в мене було багато різних робіт у музиці, що я взагалі нічого не встигав (вранці, вдень, ввечері та вночі я міг грати зовсім у різних готелях та ресторанах), я іноді дивився на всі ці зароблені гроші та розумів, що я не те, що квартиру не куплю, навіть машину навряд зможу придбати. Тому я пробував себе в інших галузях. Наприклад, був в момент, коли мені запропонували займатися промисловими клеями. Я навіть почав вивчати специфіку та хімію цих клеїв, але у мене було настільки сильне відторгнення від усього цього, що аж руки тремтіли. Врешті я відмовився від тієї роботи, бо не міг пересилити себе.
Ще в мене був досвід, коли я протягом 9 місяців працював морозивником. Робив натуральне морозиво на молоці та вершках, відвантажував сотнями кілограмів, змішував різні смаки, фасував по 3 кг у лотки, щоб воно виглядало дуже красиво та відправляв у морозильник. У цьому була своя творчість, можна було експериментувати. Коли я прийшов у компанію, в асортименті було не більше десяти смаків, а через дев’ять місяців їх стало близько п’ятнадцяти, бо я тоді вигадав манговий сорбет. Це зараз норма, а тоді, що таке сорбети, мало хто розумів. Найбільше запам’ятався мені лимонний сорбет. Його приготування було нестерпним! Лише уявіть собі: я брав 50 лимонів, зрізав капелюшок, акуратно ложечкою виколупував начинку і залишалися пустушки-лимонки, які я ставив у холодильник. Лимонну м’якоть відправляв на блендер і соковитискач, щоб одержати сік. Пустушки замерзали, ставали як вазочки, в які я насипав вже готове морозиво і закривав капелюшком. Виходив оригінальний ресторанний сорбет повністю ручної роботи. Потім у мене з’явився грейпфрутовий сорбет, манговий, журавлинний, ківі, згодом я почав експериментувати зі страчателлою та щербетом.
Я позасистемна людина: я ніколи не міг їздити на 9 ранку на роботу, а багато де це вимагали. Тому через два місяці я підняв бунт на виробництві, поговорив із власником, сказав, що так рано мені немає сенсу приїжджати, адже я і так добре справляюся із завданням. Ми домовилися, що якщо я хоч раз облажаюсь, то всю партію (а це близько 50 кг морозива) я оплачу самостійно. В результаті я приходив та йшов з роботи коли хотів, морозиво завжди було на найвищому рівні. А піти з тієї посади вирішив, коли зрозумів, що це все ж не моє, я не отримую від морозива такого задоволення, як від музики.
Книжки
Зізнаюся, останні п’ять років життя у мене практично немає часу читати книги. Все, що я читаю – це дитячі казки дітям перед сном.
З дітьми я дуже рекомендую перечитати Кіплінга. У нього взагалі своя історія: він втратив дочку і складав ці чарівні сюжети, вже не будучи поряд з дитиною, але всі історії присвячував їй. Я вважаю його геніальним автором дитячої літератури.
Дорослим я порадив би почитати базову книгу тієї релігії, в яку вірите. Християнину — розпочати з Біблії, юдею — з Тори тощо. Це коріння, це витоки, і кожен із нас насправді їх дуже добре відчуває.
У моєму житті, книгою, що змінила свідомість, став Вадим Зеланд «Трансерфінг реальності». Хоча дуже релігійні люди не сприймуть цієї літератури до кінця. Кожен має обирати ту літературу, з якою резонує твоя душа.
«Може, причин почуватися нещасливим в мене і немає, та щастя це, чомусь, не приносить»
Щастя для кожної людини своє. Говорячи про щастя, я знаю дуже багато людей, які забезпечені настільки, що навіть важко уявити, а вони нещасні.
Хочу зробити невеликий флешбек на 20 років тому. Це мої 10-13 років. Тоді відчуття щастя було абсолютно тотальним, дивним, адже попереду Новий Рік, а це означає, що буде можливість з’їсти бутерброд з ікрою або смажену курку, яка готувалась не частіше, ніж раз на місяць. І ти цьому неймовірно радієш! У мене навіть цукерки «Рачки» асоціюються зі святом. Тобто, в мене в дитинстві не було жодних амбітних мрій, і було відчуття щастя. І щоб зараз відчувати щастя, потрібно не забувати про ці витоки, насолоджуватися дрібничками щодня, відчувати радість тут і зараз.
Є люди, які не можуть відчути все у цьому світі, але при цьому вони частіше щасливіші, ніж ті, у яких є абсолютно все. Я проводжу концерти двічі на рік для особливих дітей — приходять діти, які не бачать, не чують, із ДЦП чи синдромом Дауна, аутисти. Коли ці діти пишуть мені записки на сцену — це один із видів нашого спілкування — я дивуюсь, наскільки фантастичні речі там написані. Дуже сподіваюся, що в цей момент хоча б 1% ненадовго відвернеться від читання, подивиться навколо і подякує Богові за те, що має.
Фото: Анна Дворянець
