fbpx

Зараз не про це: Дмитро Комаров про щастя, перенасичення екстримом та поради, де відзначати Новий рік

Зараз не про це: Дмитро Комаров про щастя, перенасичення екстримом та поради, де відзначати Новий рік

Читать интервью на русском

Зазвичай ми записуємо наші бесіди з героями рубрики “Зараз не про це” за чашкою кави у закладі з гарним краєвидом на Поділ. Але цього разу на вас чекає інтерв’ю-виняток. Як і все, що стосується нашого сьогоднішнього співрозмовника – ведучого телепрограм на каналі 1+1 “Світ навиворіт” та “Мандруй Україною” Дмитра Комарова.

Дмитро не любить простих рішень. Тому в крихітній перерві між зйомками, просто після довгої експедиції в Еквадор, Діма запросив друзів та колег до Глібівки, щоб пригостити екзотичними стравами власного приготування, здивувати новими навичками — мистецтвом сабража і, сидячи біля каміна за ароматними стравами, розповісти про свої свіжі враження від мандрівок.

Зараз не про це: Дмитро Комаров про щастя, перенасичення екстримом та поради, де відзначати Новий рік 1

Нам же вдалося окремо поговорити з Дімою за нашим традиційним “ворожінням” за вазою з рандомними темами, чашкою чаю та тортом “Наполеон”. Так розмова вийшла ще затишнішою, ніж зазвичай. Завтра культовому тревел-проекту виповниться 11 років, і ми раді, що напередодні такої символічної дати телеведучий розповів нам про те, як смартфони заважають щастю, де найгірший громадський транспорт (спойлер: не у нас!), чому треба бути обережними з бажанням самовдосконалення і де варто зустрічати Новий рік.

Місця щасливих людей

Не хотів би вдаватись до банальщини «не місце прикрашає людину…», але місця щастя точно пов’язані з твоїми особливими емоціями, які ти вже пережив, або які привнесли в твоє життя абсолютно нові відчуття. І для мене це не обов’язково вершини гір чи якісь Мальдіви. Це можуть бути абсолютно неочевидні локації. Наприклад, колись я їздив до Індії, де лазив по нетрях, по найбрудніших місцях і був неймовірно щасливий!

Не знаю, як формується в нашому організмі щастя, але я безперечно запам’ятовую ці моменти. Я кажу собі: «Дімо, не проґав! Ось цей момент зараз — не завтра, не потім». Ось, наприклад, ми зараз записуємо інтерв’ю в Глібівці, на столі стоїть «Наполеон», ми п’ємо чай. І якщо це не запам’ятати, то потім це буде просто історія.

Іноді, потрапляючи в прикольне місце, я спеціально намагаюся його відчути. Я пам’ятаю, коли під Еверестом ми піднялися на вершину Кала-Патхар: 5:50, світанок, я вже сказав все, що потрібно на камеру, відзняв усі кадри, інші туристи далеко, і я сказав оператору: «Спускайся, я тебе наздожену». Я був дуже втомлений, було холодно, але я сів і дивився на Еверест.

А ось втрачений момент щастя — це, наприклад, коли ти дійшов до Евересту на світанку, дістаєш телефон і починаєш фотографувати. Потім дивишся, як вийшов на селфі, як вийшов Еверест. Сонце зійшло, фото є, а ось емоцій немає.

Зараз не про це: Дмитро Комаров про щастя, перенасичення екстримом та поради, де відзначати Новий рік 2

Моменти щастя нам заважають відчути телефони. Я дуже часто бачу на різних заходах, концертах, що люди вже практично не дивляться нічого наживо. Одна річ, коли фотограф на роботі, він має зняти концерт, і коли ти як глядач приходиш і весь концерт дивишся крізь об’єктив телефону.

Ще до мого весілля ми з батьками та сестрою поїхали до Південно-Східної Азії. Моя сестра — блогер і по всіх цікавих місцях ходить з телефоном, — це частина її життя і це нормально. Але саме перед цією поїздкою ми заздалегідь з нею домовилися нічого не постити під час подорожі, щоб більше кайфанути. Телефон для нас став просто фотоапаратом у найкрутіші моменти. І вийшло ідеально!

Самовдосконалення

Мені здається, якщо бачиш кінцеву мету, то після її досягнення ти зупинишся. У мене такої мети немає, тому я постійно рухаюся і, відповідно, удосконалююсь у своїй справі. Я бачу горизонт, за яким хочу побачити щоразу нову мету, щоб йти далі.

Простий приклад: 90-ті роки, сноубордист із міста Шамоні (колиски альпінізму на кордоні Франції та Італії) Марко Сіффреді мріяв спуститися з Евересту на сноуборді. Він був одержимий цією мрією: вкладався, тренувався. І ось він найняв гідів, піднявся класичним маршрутом і спустився вниз на сноуборді першим у світовій історії. Він став місцевою суперзіркою, про це говорили усі радіостанції. І ось у нього теж було інтерв’ю, в якому його запитали, що він відчуває і що планує робити далі. А він відповів: «Мені страшно, тому що я ніколи в житті не зможу піднятися на щось вище і спуститися звідти на сноуборді». І якщо прислухатися до його слів, у них закладено глибокий сенс, просто до мурашок.

Але що сталося далі. Сезон сходжень, травень, а він продовжив тренуватися, і восени, коли сезон вже закінчився, він знову вирушив на Еверест вже іншим маршрутом, щоб спуститися новим шляхом. В інтернеті є його остання фотографія, де він стоїть на сноуборді на вершині Евересту. Більше його ніхто не бачив, тіла ніхто не знайшов. Він вирішив спуститися вдруге, бо його не відпускало. Я з великою повагою ставлюся до цієї людини та цієї історії, але саме тому намагаюся не ставити собі фінальної мети, аби після її досягнення не боятися відповідати на запитання журналістів: “А що далі?”.

Зараз не про це: Дмитро Комаров про щастя, перенасичення екстримом та поради, де відзначати Новий рік 3

Громадський транспорт

Я з 19 років затятий автомобіліст і рідко їжджу не за кермом. І у Києві мені зручніше на машині. Але коли я, наприклад, у Токіо, там я обираю метро – це швидше та дешевше. За кордоном я багато їжджу на метро і загалом користуюся громадським транспортом.

Наприклад, мені добре запам’яталися пакистанські автобуси — яскраві, незвичайні, дзвенять своїми дзвіночками, така оригінальна арт-галерея. Але з погляду комфорту пасажира — його там немає. Це просто дуже красиво, я сказав би «музейно».

А ось зразок громадського транспорту – це Китай та Японія. У них найкраща інфраструктура. Я мрію, щоб колись і в Україні був такий транспорт. Там я навіть забуваю про такі поняття, як міжміське переміщення та літаки. Потяг іде із середньою швидкістю 350 км/год. Відповідно, 1000 км із зупинками я там долаю максимум за 4 години. Все зроблено так, щоби було зручно. Наприклад, можна комфортно переміщатися з валізою – є і спеціальні пандуси, і платформи, які взагалі дозволяють жодного разу не піднімати багаж.

З іншого боку, найгірший транспорт не в нас. Але до наших маршруток багато запитань. Їх треба міняти на цивілізований транспорт як у Європі, хоча би. Деякі наші політики намовляють на Мексику, мовляв, вона є країною третього світу. Але ви побувайте в Мехіко! Там виділена смуга для автобусів — не просто намальована фарбою, вона відокремлена високою брівкою.

Зараз не про це: Дмитро Комаров про щастя, перенасичення екстримом та поради, де відзначати Новий рік 4

У Пакистані та сама система, що й у Мехіко: автобус їде своєю смугою, вона відділена. Але подейкують, що там виділили гроші на метро, які потім успішно освоїли, метро не збудували, а звітувати треба. І там зробили автобусну смугу, заходиш через турнікет, а далі просто їдеш автобусом, а назвали це – «метробус», адже гроші виділяли на метро. Принаймні іноді такою легендою місцеві пояснюють дивну назву транспорту.

Найгірший транспорт, у якому мені довелося побувати — це коли я в Індії їхав близько 20 годин в автобусі, як тоді здавалося, без амортизаторів ґрунтовою дорогою, а лавки не були оббиті навіть чимось м’яким, просто фанера. Це був стан, коли просто шукаєш сили, як вижити.

Екстрим

Я до екстриму прийшов приблизно в той же період, що й до журналістики — ще в юності. Я почав кататися на лижах, захопився фрірайдом і катанням поза трасами по непідготовлених схилах. У тому ж віці я стрибав із парашутом вперше. Тоді для мене екстрим був незрозумілим сильним припливом енергії та легкою ейфорією. Недаремно існує поняття «адреналінові наркомани». Це справді те відчуття, яке ні з чим не зрівняється.

Екстрим – це дуже класний спосіб періодично повністю перезавантажитись та зарядитися. Бочка та штопор на літаку з гарним пілотом — і ти перезаряджаєшся. Але тільки якщо це не на постійній основі. Коли звикаєш – не страшно. До того, як я почав літати на літаках, у мене була легка тривога, як і у всіх нормальних людей, коли літак потрапляє в зону турбулентності. Мимоволі замислювався, чи все нормально, чому так сильно кидає. Я бував у ситуації, коли люди кричали в салоні через те, що сильно трясе (таке зазвичай відбувається в сильну грозу). Бували моменти, коли ми в грозу та дощ сідали, у нас маски випадали, а люди молилися та плакали у звичайному Боїнгу.

Зараз не про це: Дмитро Комаров про щастя, перенасичення екстримом та поради, де відзначати Новий рік 5

Але з того часу, як я увійшов у коло авіаторів, політав, зрозумів, що таке аеродинаміка і як поводиться літак, я одразу почав почуватися в літаку по-іншому. Пам’ятаю, був смішний епізод. Ми летіли в горах, у туристичній частині Кашміру. Я сидів ззаду в літаку, а поряд зі мною був чоловік. Мені здається, що він був розвідником. І в горах ми потрапили до найсильнішої турбуленції, люди почали молитися, я бачив реальний переляк. Для мене все було очевидно: ми проходимо над високими засніженими вершинами. Є темна частина гір, яка підігріта, а ось сніг, який менш теплий. І, звісно, відбувається рух потоків повітря. Це природний процес, що призводить до того, що літак почне жорстко кидати. І я в цьому хаосі випадково засміявся. А мене й питає цей попутник, чомусь сміюся. Я говорю, що причини не знаю, але точно розумію, що все буде нормально. А потім сказав: «Сер, дивіться, там темне каміння, тут світлий сніг, тепле повітря піднімає нас, а там, де холодне – ми провалюємося. Цей літак і не таке витримає». Чоловік тим часом тугіше затягував ремінь.

Згадую перші спільні польоти з моїм другом Ігорем Табанюком, одвічна йому пам’ять. Коли ми з ним тільки познайомилися – це було приблизно у 2016 році – я був у шоці від польотів із пілотажем. Але потім, політавши з ним якийсь час, звик. Пам’ятаю, коли ми динамічно входили в якийсь маневр, я вже міг сидіти в телефоні і перевіряти пошту. Це було і під час рекорду, який ми разом встановили у 2019 році. Ми за 3 дні пролетіли понад три тисячі кілометрів практично по внутрішньому периметру України та відвідали 33 аеродроми. На превеликий жаль, цього року сталася катастрофа, в якій мій друг Ігор загинув.

Новий рік

Мені здається, що Новий рік створений для подорожей. Якщо хочете кудись поїхати – все залежить від бюджету. Екзотика вимагає великих вкладень, на відміну від старих добрих місць у нас в Україні, про які всі знають.

І я хотів би побажати інвестувати в подорожі. Якщо у вас є гроші на круту подорож, і ви думаєте, витратити їх на політ, скажімо, до Сінгапуру, Таїланду або В’єтнаму або купити нову машину – мені здається, що крутіше поїхати до Азії. А машину купити згодом, якщо вам це не горить і не критично. Навіть новий айфон нічого в житті не змінить, на відміну подорожі. А подорожі ще й ніколи не застаріють, до речі.

Зараз не про це: Дмитро Комаров про щастя, перенасичення екстримом та поради, де відзначати Новий рік 6

Куди поїхати, якщо немає можливості вирушити кудись далеко? Однозначно вирушайте до Карпат на Новий рік. Якщо ви лижник і можете дозволити собі дорогий відпочинок, обирайте Буковель. Другого такого місця нема. Плюси: курорт один і він справді європейського рівня. Мінуси: багато людей, ДУЖЕ великі черги на Новий рік та високі ціни. Я вибрав би Буковель не на свята.

Якщо ви хочете екстриму, тоді підійде Драгобрат. Сам шлях до Драгобрату — вже справжнє випробування. Мабуть, найжахливіший громадський транспорт у цій частині країни – це УАЗики на Драгобрат та ГАЗони 66. Він жахливий, але цим і класний. Якщо там буде звичайна дорога, ви втратите той кайф. Для взагалі любителів пагорбів і нерозвинених поки що курортів – є Славське. А для тих, хто просто хоче подивитися – вибирайте будь-яку точку у Карпатах. Головне – красивий пейзаж!

Фото: Юрій Прияцелюк

Читай нас в Google News
Підписатися
23-59