fbpx

Залишаюсь і крапка: киянка про найбільші страхи та про кактуси, що допомагають зняти тривогу

Залишаюсь і крапка: киянка про найбільші страхи та про кактуси, що допомагають зняти тривогу

Більше місяця пройшло з моменту, коли наше життя розділилось на “до” і “після”. І за цей час ми почули десятки різних історій — жахливих, страшних, сміливих, зворушливих, життєствердних. Хтось за цей час встиг знайти для себе прихисток в Україні, хтось убезпечив себе та своїх дітей за кордоном, хтось встиг об’їхати не одну країну у пошуках нового дому. Але є багато й тих, хто залишився вдома, в неспокійному Києві. 

Ми продовжуємо серію коротких історій “Залишаюсь і крапка” про людей, які принципово для себе вирішили не залишати власну домівку, незважаючи ні на що. Нашою новою героїнею стала Інна Стрижко, яка повернулась з Тернополя до Києва (а не навпаки) ще до початку війни, на випадок “якщо щось почнеться”. Нам вона розповіла про причини свого рішення, про відчуття, коли уламок ракети прилетів у двір її будинку та про те, як кактуси допомагають “відключати мізки”. 

Залишаюсь і крапка: киянка про найбільші страхи та про кактуси, що допомагають зняти тривогу 1
Інна Стрижко

Сталося так, що рішення про те, що за будь-яких умов я залишуся в Києві, я прийняла… у Тернополі. Десь на початку лютого у медіа почалися активні обговорення можливої дати вторгнення. Ніхто в це, звісно, не вірив, але спокій поступово втрачався.

Я гостювала у мами, приїхала до неї на день народження. Несподівано захворіла на омікрон та двобічну пневмонію. Це був період, коли ми фактично не злізали з новинних стрічок, а дата 16 лютого стрімко наближалася. Я знала одне — треба терміново одужати і встигнути виїхати до Києва до 16 числа. Взяла наддорогого квитка на 15 лютого і нічним потягом дісталася столиці. У вагоні вранці всі полегшено зітхали і посміхалися один до одного: от бачите! Це все маячня, нащо Байден, чортів син, так кошмарить нас, все ж ок, погляньте який чудесний ранок!

Вдома я видихнула і життя наче побігло своїм звичним ритмом, хоча ми мали з чоловіком серйозну розмову з приводу наших дій на випадок “якщо”. Тривожні валізи ми зібрали 23 лютого. Стосовно нашого майна, долі моїх акваріумів, колекції кактусів ми не мали жодних ідей. Ми твердо знали лише те, що неодмінно будемо разом. Чесно, в цьому немає ніякого героїзму. Ти просто ставиш собі запитання “хто я на цій війні?” і обираєш свій аватар.

Я вибрала бути дружиною. Я спокійна за свою маму — вона в тилу і про неї є кому подбати. Тому я двічі відмовилася від евакуації з Києва і так само чемно подякувала за пропозиції прихистку моїм друзям з Європи. Я запитувала в себе: Інко, чого ти насправді хочеш? Чому ти тут? Я тут, бо тут мій чоловік і я триматиму його за руку стільки, скільки буде треба. Ми за перший тиждень війни пережили одні з кращих моментів нашого подружнього життя — ми сказали один одному всі важливі слова, ми повною мірою відчули, що ми справді найбільша опора один для одного і найкращі друзі. І що разом — взагалі не страшно, хоча за вікном ще й як страшно!

Одного ранку в двір прилетів уламок ракети. Пошкодив кілька припаркованих машин, у тому числі машину наших сусідів. Ми дізналися про це з…інстаграму! Хтось відзняв і залив відео, і за дивним збігом обставин і репостів воно знайшло і нас. Десь за добу перед тим було влучання ракети в будинок на Оболоні. Оскільки ми живемо на 13 поверсі, наша квартира моментально перестала бути для нас безпечним місцем. Ми переглянулися і рішення прийшло миттєво: друзі залишили нам ключі від своєї квартири, щоб ми приглянули за їхнім хвилястим папужкою Кєшею, і третій поверх проти тринадцятого переміг всуху!

Ми переїхали. Взяли з квартири тільки одяг, взуття та цінні речі. І потяглися будні прифронтового міста. Спочатку ми гостро реагували на повітряну тривогу і одного разу 6 годин провели у бомбосховищі найближчої школи. Але найбільше часу ми провели на матраці у коридорі, керуючись правилом двох стін. Дуже незручно, максимально некомфортно для двох тіл у вузькому просторі, але не треба бігати проти ночі з тривожними валізами туди-сюди. Вирішили, що дві стіни — то наша фортеця і взагалі двічі не помирати, як судилося, так і станеться. Кєшка теж завжди був з нами. Мушу сказати, що особисто мені додавала сил саме турбота про чоловіка і цього малого. Це пухнасте створіння розважало мене, заставляло вставати і робити своє жіноче діло навіть у дні, коли від страху і відчаю годі було встати з ліжка чи відірватися від телефону. Нервова система рятувалась, як могла. Пити снодійні чи седативні на ніч я собі не дозволяла – боялась втратити швидкість реакції в “потрібний” момент.

Залишаюсь і крапка: киянка про найбільші страхи та про кактуси, що допомагають зняти тривогу 2

Період безсоння змінився періодом майже постійного сну. Я жила, як в режимі гібернації, роблячи тільки найнеобхідніше. Решту часу я спала. По натурі я не істеричка. В мене не було ані оціпеніння, ані панічного неконтрольованого страху. Був відчай. Двічі я гірко плакала. Одного разу я сильно заспокоювала свого чоловіка. Був інтерес. Я вивчала себе і свої реакції. Пробувала на дотик межі своїх можливостей і багато працювала над собою в плані опанування емоцій і тверезого ставлення до ситуації.

Треба було чимось зайняти себе. Скерувати свою енергію в продуктивне русло. Через стан здоров’я я уже чотири роки не працюю. Чоловік втратив роботу одразу — їх відправили з офісу в перший день війни вже о 10 ранку.

Звичний ритм життя порушився. Чоловікові було важче, ніж мені. Його натура, його гнів потребували виходу. Він записався у кілька волонтерських чатів, оббігав блокпости, скрізь пропонував себе у будь-якій якості, тільки візьміть мене, хлопці, бо не сила всидіти вдома. 

Я горда з того, як кияни встали плече до плеча. Треба було бачити ці гігантські черги, в яких стояли наші мужчини, щоб записатися в тероборону! Гігантські черги з мужчин, свідомо готових піти на смерть. Я горда за свого сина, який у свої 24 роки не задумуючись відстояв чергу у воєнкомат, бо йому інакше було б “встидно дивитися в очі сусідам”. Те, що він досі в резерві, це інше діло, головне — що мій син справжній мужчина і готовий довести це ділом.

Врешті, ми зосередились на допомозі тим, кому найважче: пенсіонерам. Чоловік купує їм ліки, продукти та питну воду. Ми роздали майже всю свою консервацію. Чоловік створив у вайбері чат під’їзду і сусіди організувалися і обходили підвали і дах на предмет міток і підозрілих об’єктів. Я в основному допомагаю переселенцям знайти житло чи нічліг у Тернополі. 

Всі наші видатки звелися до закупки продуктів та необхідних ліків для нас та моєї самотньої свекрухи. Але є соціальні виплати, пенсія, зарплатня чоловіка за січень, турботливі друзі — ми не потерпаємо і всім забезпечені. Через місяць, нам привезли комп’ютери з офісу мого чоловіка і він почав працювати віддалено. І це чистий кайф — можливість повернутися до звичної роботи, відволіктися від новин і відчути себе знову собою. 

Я ж повноцінно відпочиваю мізками, лише коли занурююсь руками у акваріуми чи пересаджую кактуси. Зараз початок вегетаційного сезону, і незважаючи ні на що, весна прийшла вчасно, рослини закладають пуп’янки, готуються до цвітіння, і це справжня радість для очей! Я одягаю навушники і Славко Вакарчук хрипить мені у вуха про те, що все буде добре для кожного з нас!

Кожен ранок починається з переклички у вайбері: Ви ок? Ми ок! І так щодня. Люди роз’їхалися хто куди. З п’ятьох моїх найближчих товаришок залишилася в Києві тільки я. Мені це болить, я не до кінця розумію це рішення, я не дуже вірю в їх обіцянки повернутися після війни, бо зараз ніхто з нас не може прогнозувати своє життя на найближчі 15 хвилин, то як ми можемо обговорювати події за горизонтом цих 15 хв? Але щоденне ми ок — це тонка, але все ще міцна ниточка, яка тримає нас всіх разом. Мені дуже не вистачає моїх подруг і наших дівчачих справ.

Залишаюсь і крапка: киянка про найбільші страхи та про кактуси, що допомагають зняти тривогу 3

Хто мене безкінечно надихає — це кияни. Вночі вони переживають ракетні удари, а вже зранку бабуськи продають  якийсь нехитрий скарб, вигулюють таких само підстаркуватих песиків і посміхаються! Жартують! Пхають яблучка в кишені хлопцям-трошникам зі словами “поїж, дитинко, мусиш добре їсти, бо маєш таку важку роботу”. Молодь п’є каву на винос, мамочки гуляють з дітками. Сусідка пече хліб і носить на блокпост. І абсолютно всі в захваті від наших хлопців у військовій формі!

Я не скажу, що нам не страшно. Ночі — це найбільше жахіття. Якби можна було не спати, я б точно воліла цього не робити. Нічні ракетні удари, несподівані завивання сирени, звуки вибухів, усвідомлення, що будь-якої миті твоя квартира може стати успішною мішенню — це дуже страшно і виснажливо. Я погано сплю. Мені сниться або мирне життя ДО, і я не хочу прокидатися у цей непевний світ, або ж сниться, що повітряна тривога застала мене серед поля і я не встигаю.

Від відчуття невідворотності катастрофи я прокидаюся і сильно задихаюся. Я не знаю, як це називається. Думаю, я не одна така і в найближчі роки проблема ментального здоров’я буде турбувати кожну українську сім’ю. 

Найбільший мій страх — смерть близьких і пожежа. Дуже боюсь вогню. Проте мушу зазначити, що порівняно з першими двома тижнями, зараз я більш врівноважена і навіть замість втикати в новини дивлюся часом кіно. Правда, фізично не можу дивитися бойовики і бачити зброю. Зараз уже не розумію, як ми могли насолоджуватися такими сюжетами. Ми не знали емпатії, тому не могли співпереживати там, де треба, так, як треба. Тепер ми — наймилосердніша нація в світі, проти нашої волі.

Я вірю, що ми переможемо. Це ірраціональна віра, я не можу собі її пояснити. Я просто дуже вірю в мою батьківщину і наших хлопців. В те, що нам стане сил вибороти своє, загоїти рани і повернутися до щасливого життя. Я люблю своє місто. Дуже сумую за ним і дуже люблю. Я — українка. Я — киянка. Я тут, бо тут моє серце. 

Читай нас в Google News
Підписатися
23-59