fbpx

Залишаюсь і крапка: артистка ансамблю Вірського про професійні тренування у квартирі та важливість “звичного життя”

Залишаюсь і крапка: артистка ансамблю Вірського про професійні тренування у квартирі та важливість “звичного життя”

Більше місяця пройшло з моменту, коли наше життя розділилось на “до” і “після”. І за цей час ми почули десятки різних історій — жахливих, страшних, сміливих, зворушливих, життєствердних. Хтось за цей час встиг знайти для себе прихисток в Україні, хтось убезпечив себе та своїх дітей за кордоном, хтось встиг об’їхати не одну країну у пошуках нового дому. Але є багато й тих, хто залишився вдома, в неспокійному Києві. 

Ми продовжуємо серію коротких історій “Залишаюсь і крапка” про людей, які принципово для себе вирішили не залишати власну домівку, незважаючи ні на що. Нашою новою героїнею стала артистка ансамблю Вірського Юлія Глоба, яка не покинула свій дім, незвжаючи на те, що отримала запрошення на благодійні гастролі Європою. Нам вона розповіла, що тримає її в Києві та чому вона продовжує тренуватись у майже звичному графіку, замінивши танцювальну залу на вітальню у власній квартирі.

Залишаюсь і крапка: артистка ансамблю Вірського про професійні тренування у квартирі та важливість "звичного життя" 1
Юлія Глоба

Прокинувшись о 5.40 ранку не від будильника, а від вібрацій по підлозі, численної кількості дзвінків упереміш з вибухами, ми з чоловіком збагнули — таки почалося. Війна змусила людей масово покинути домівки, про шо свідчили нескінченні затори за нашим вікном.

Ми ж твердо знали — залишаємось вдома. Чому? Очевидно, через те, що тут в Україні знаходяться батьки, в місті Охтирка, що терпить жахливі тортури…Та все ж ми на одній землі, на своїй рідній Батьківщині. Думок виїхати в більш безпечні регіони нашої неньки теж не було. Були лиш зібрані найбільш необхідні речі, так названий «тривожний чемоданчик» і те для того, щоб спуститися в підвал будинку. Так ми і зробили. Облаштувавши собі який-не-який затишок (дерев‘яні піддони, застелені пледами послугували ліжком, протягнули подовжувач, щоб приготувати чаю чи швидкої їжі, збірник віршів Л.Костенко і т.д, все як у всіх).

Залишаюсь і крапка: артистка ансамблю Вірського про професійні тренування у квартирі та важливість "звичного життя" 2

Але затишно не стало. Бо страх, невідомість, тривога за рідних, які день за днем латають побиті вікна від хвилі бомби, гострим ножем краяли серце. Перші дні були забарвленими в чорний колір. Через 3-4 дні від початку війни насмілилися піднятись в дім, такими перебіжками й жили. 

За ризикових обставин йти в магазин — зась. Почала пекти хліб, спочатку спробувала сама — їсти можна, тож поділилася з сусідами, так ми й познайомилися з чудовими людьми, що живуть в нашому ЖК. Стала випікати частіше та відносити до підвалу, де ми з чоловіком поставили коробку з продуктами та речами, підписану так: «Поклади, якщо можеш, візьми, якщо потребуєш». Ми відносили те, що могло б знадобитися, адже дехто залишився без роботи та не нехтував цією допомогою.

Минали дні, ми все далі відривалися від звичного життя й улюбленої робити. Аж тут, зовсім несподівано роздався дзвінок — повідомили про початок благодійних гастролей ансамблю Вірського по Європі!Перебуваючи в неповній безпеці, підірваному психологічному стані, тривозі за рідних, які не виходять з підвалу, ховаючись від щоденного бомбардування, а місто мого дитинства зрівняно з землею, я, на жаль, не відправилась на гастролі. Артисти та балетмейстери на свій страх і ризик вирушили з місією підтримати Україну, відкрити очі світові.

Залишаюсь і крапка: артистка ансамблю Вірського про професійні тренування у квартирі та важливість "звичного життя" 3

І що їх зустріло в містах Європи? Очі, сповнені розуміння та співчуття, гордість кожного глядача бути присутнім та прагнення всією душею показати, що європейський люд з Україною. 

Спілкуючись з друзями та колегами, знаю як їм тяжко: довгі переїзди, складні концерти та невимовна туга за домівкою, яка облита кров‘ю, нескінченні молитви за рідну землю та близьких людей. Такі вони, наші герої, кричать про біду, закликають до миру безслівно — танцем!

Залишаюсь і крапка: артистка ансамблю Вірського про професійні тренування у квартирі та важливість "звичного життя" 4

Вдячність їм та низький уклін. Вірю, що зовсім скоро впаде ворожа зброя і ми зустрінемось в балетній залі та станцюємо разом, як раніше. Зараз же балетну залу замінила кімната відпочинку вдома: станок — підвіконня, дзеркало — те, що на шафі. Займаюсь так чи не щодня за відсутності тривоги чи стрілянини, бо знаю — за нами перемога, мені ще працювати на благо української культури, нам з колегами ще танцювати переможного гопака! А форму тримати — мій професійний обов‘язок. Скласти руки й віддатися зневірі не маю права.

Але психологія війни спрацьовує і на мені. Обнадійливі хвилини змінюються нестерпним болем, тривога за рідну Охтирку, наче дикий звір шкрябає зсередини… Бентежить безпека рідних, цілісність батьківського дому, нагальне питання, чи нададуть матеріальну допомогу та відшкодування тим, чиє житло зруйноване та скорбота за тими, хто відійшов у вічність.

Залишаюсь і крапка: артистка ансамблю Вірського про професійні тренування у квартирі та важливість "звичного життя" 5

Рятують від гнітючих думок дрібниці, що звикла робити раніше. Шкода, що часу на них майже немає. Розмови з сім’єю, час поруч з коханим, книги, плетіння в техніці макраме, екзерсис біля імпровізованого станка та молитви.

Перше, що зроблю після перемоги — поїду до батьків, в місто-герой Охтирку, що досі терпить напади лютого ворога.

Залишаюсь і крапка: артистка ансамблю Вірського про професійні тренування у квартирі та важливість "звичного життя" 6

Безмежно вірю в наших янголів-захисників України. Бо відтепер вони для мене справжнісінькі янголи-охоронці! Їхати не планую, кажуть, що вдома стіни помагають? Правду кажуть. Молюся за Україну, за свій ДІМ.

Читай нас в Google News
Підписатися
23-59