fbpx

«Відчуваю провину за те, що я в безпеці»: психолог пояснює, що з цим робити

«Відчуваю провину за те, що я в безпеці»: психолог пояснює, що з цим робити

Психолог та психотерапевт Альона Даценко-Володіна пояснила, як здолати нав’язливе відчуття провини, яке переслідує тих, кому вдалось евакуюватись в безпечне місце та «втекти від війни». 

Провина буває безжальною. Вона висить домокловим мечем над головою. Від неї хочеться сховатися, прикритися, відсторонитися, але від себе, як і від власних думок не втечеш.

Майже в кожному випадку, коли я розмовляю з людиною, я чую: «Я відчуваю провину, що…» Історії різні. «Я живу за кордоном, в мене все добре, а мої близькі страждають». «Я поїхала, але залишилися батьки. Як я могла?». «Ми полетіли відпочивати, а почалася війна. Ми мали б це передбачити».

Я – не виключення. Я поринаю в це відчуття, щоразу як набираю номер телефону бабусі, згадую, що я відтягнула до останнього і не змогла її забрати з Конотопу, що побоялася поїхати на автомобілі, коли місто ще не було в повній облозі.

«Відчуваю провину за те, що я в безпеці»: психолог пояснює, що з цим робити 1

Сьогодні я нагадала собі, що ми не можемо не думати думки, не можемо сховатися від них за бронежилетом, щитом, стіною, але ми можемо спостерігати за ними, відсторонюватися та відкидати некорисні. Так і з провиною. Що з цим робити? 

Дозвольте собі відчути сум, біль. Ми знаходимося в гострій фазі, вона не минула. Не намагайтеся пришвидшити те, на загоювання чого потрібен час.

Можна застрягти в безпорадності, безпомічності, але чи є з цього користь? Чи допоможете ви комусь в такому стані? Поставте собі питання «на що я впливаю», «що я можу зробити». Хтось розмовляє з батьками і каже «люблю, вірю, хвилююся», хтось іде до найближчого волонтерського центру, хтось веде свою війну на своєму фронті (психологи, вчителі, лікарі, водії, програмісти тощо). В кожного з нас є те, що під силу зробити нам!

Направте це почуття на щось позитивне та конструктивне. Зробіть з потворного монстра, яким є провина, воїна. Маленькі прості речі, зроблені для іншої людини (члена родини, сусіда, друга, перехожого, тварини, будь-кого) можуть допомогти знизити інтенсивність відчуття провини.

Змістить фокус із себе на зовнішні обставини. Коли я думаю про день, в якому вирішувала їхати автомобілем 300 км з Києва в напрямку Конотопу чи ні, я згадую очі доньки. Там був жах і сльози. А перед цим на тій дорозі, якою б я мала їхати, розстріляли авто з жінкою. А через декілька годин Конотоп вже був в оточенні і там йшли бої. Чи я могла це передбачити? Чи могла змінити щось та зробити дорогу безпечною? Чи могли ми всі повірити, що нашу країну будуть розривати на шмаття? Чи може ви впливаєте на рішення психопата, керуючого армією рабів, роботів зі зброєю?

Ви, я, ми разом, кожен по-своєму, проживаємо це відчуття. Ти не один. Відчуття провини не значить, що ви зробили щось не так. Ніхто, запам’ятайте, ніхто не знає, як би він вчинив за цих обставин. Ніхто не може одягнути ваші чоботи та розказувати вам, що є правильним, а що — ні! Бо ніхто не знає, як це — відчувати те, що відчуваєте ви. Заклики, образи, гучні слова — лише слова. Людина інша не здатна відчути те, що проживаєте ви. Ми різні в своїх реакціях, думках, емоціях, поведінці.

Сум, тривога, страх, розпач, провина — цілком нормальні реакції організму після травматичної події. А для нас вона не скінчилася. Як і вдячність, радість за те, що ваші діти, близькі і ви живі та в безпеці.

Давайте брати те, що корисне, що веде до зростання, до укріплення цінностей, а не те, що руйнує і призводить до стану жертви. Ви багато чого можете! В кожного з нас є власний спосіб допомагати.

Зосередимося на цьому. Нам ще відбудовувати країну. Ми їй потрібні.

Альона Даценко-Володіна дає й інші корисні поради на актуальні зараз питання в соцмережах. Можливо, вони стануть у нагоді вам та вашим близьким. Долучайтесь: Instagram, Facebook.

Читай нас в Google News
Підписатися
23-59