«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша)

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша)

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 1

Завтра, 14 декабря, отмечается День ликвидатора, чтобы отдать дань уважения участникам ликвидации последствий аварии на Чернобыльской АЭС. Наша редакция под руководсвтом создательницы сайта 23-59.com.ua Елизаветы Юрушевой совместно с Национальным музеем “Чернобыль” в честь этого дня презентует проект «Дзвінок у 1986». Рассказываем, как он появился. 

По окончанию презентации проекта «Коли картини заговорять» – аудиогида для Национального художественного музея Украины, озвученного голосами звёзд, наша команда во главе с Елизаветой Юрушевой не хотела на этом останавливаться. Мы видели аудиогид лишь стартом оффлайнового направления по сотрудничеству с музеями. Тема нового проекта появилась, откуда ее не ждали. 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 2

Когда в мае этого года на экраны вышел американо-британский сериал «Чернобыль», так пронзительно снятый иностранцами о том, что пережили мы, равнодушных зрителей просто не осталось. Среди них была и Елизавета Юрушева. Она призналась, что сюжет произвёл на неё сильное впечатление и, как и многие украинцы молодого поколения, рождённого после аварии, она знает далеко не все о том, что случилось в 1986-м и каков масштаб последствий. Именно она пришла в редакцию с идеей создать совместный проект с Национальным музеем «Чернобыль» – что-то, что помогло бы более глубоко изучить контекст трагедии.  

Заместитель гендиректора музея по научной работе. Анна Королевская охотно встретила инициативу Елизаветы и подала встречную идею. Оказывается, в музее годами копился аудиоархив с записями – рассказами ликвидаторов аварии, которые работали непосредственно в эпицентре событий и видели все, что случилось после взрыва собственными глазами. 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 3

В том, что эти уникальные записи, где описываются достоверные детали и подлинные эмоции – просто невероятная находка, не было никаких сомнений. Оставалось придумать, как донести эти записи до людей, чтобы каждый из нас мог услышать честный монолог ликвидатора. 

Так появился проект «Дзвінок у 1986». Теперь в музее «Чернобыль» есть три телефонные будки с аутентичными аппаратами образца 86-го года. А также телефонная книга с номерами. Чтобы услышать личную историю ликвидатора, стоит лишь набрать один из указанных номеров и совершить звонок в прошлое. 

Идеей проекта прониклись известные украинцы, которые приняли участие в съемках промо-кампании проекта, рассказали о своих воспоминаниях, впечатлениях и ассоциациях, связанных с Чернобылем. Среди них Тина Кароль, Александр Скичко, Оля Полякова, Александр Педан, Ольга Сумская, Tayanna, Александр Стоянов и Екатерина Кухар, Onuka, Ирина Данилевская и сын Потапа Андрей Потапенко. Креативным директором кампании стал Виктор Король, а оператором – Андрей Брень. Истории каждого из героев оказались настолько трогательными, грустными или жизнеутверждающими, что мы решили поделиться ими с вами. 

Александр Педан: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 4

«Всю серйозність трагедії я усвідомив лише тоді, коли вперше побував в Чорнобилі. До того це був як міф. Здавалося, що щось ніби й було, але мене це не торкнулося. У мене були друзі, яких ми називали «чорнобильці» – їх евакуювали та розселили по містах. Пам’ятаю, що в школі для них були безплатні обіди, їм надавали пільги, і це єдине, до чого я був дотичний. Я не розумів нічого, мені було лише 4 роки, коли це сталося. Та мені здається, що й дорослі люди також не зрозуміли». 

«Чорнобиль був як радіація – всі знають, що вона є, але ніхто не бачить. І от коли потрапляєш туди і бачиш, як зникає цивілізація за 30 років, тоді починаєш розуміти масштаби трагедії, яка сталася та тої, що могла б бути, якби не люди, которі її зупинили. Коли ходиш тими вулицями, під тобою випалена земля. Природа відновлюється, а цивілізація зникає. Коли дерева проростають крізь асфальт, але не мають змоги рости прямо та завалюються на бік – так починають легенди про Чорнобиль. Там інший світ». 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 5

«У Чорнобилі я зайшов у квартиру, приблизно таку ж, в якій я провів дитинство. А там – нікого. Там банки на землі, диван, такі ж шпалери, які були у всіх, але просто тиша. Мене ще дуже вразила школа, яка там же й розвалилася. Впала частина стіни разом з партами, книжками та іншими предметами. Я був у поліклініці, в яку звозили постраждалих. Там таке відчуття, ніби ти в церкві. Нікого вже давно немає, а враження, що голоси лунають звідусіль». 

«Сильне враження справляють тамтешні розповіді про людей, які дійсно врятували всіх нас: як вони це зробили, як рятувалися самі та скільки з них загинуло, яка масштабна операція була по знешкодженню». 

Ольга Сумская:

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 6

«1986 рік. Я студентка театрального інституту. Дуже добре пам’ятаю цей день, коли на власні очі бачила, як їдуть автобуси з Прип’яті. І в них – мої родичі по материнській лінії, які дуже добре знають, що таке Чорнобиль. Катюжанка, Димер, зовсім недалеко Прип’ять, а там і Чорнобиль”.

«Незбагненне відчуття розпачу й надії на те, що все це минеться. Нам здавалося, що все не так страшно, адже ми поінформовані. Якась невелика аварія сталась в Чорнобилі. Тоді в моєї сестри Наталі ми слухали невеличке радіо, бо на телебаченні ніхто нічого не говорив, а ми хотіли дізнатися правду. Її не було. Слухали чомусь «Голос Америки», але тільки там ми дізналися, що трапилося страшне”. 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 7

«На момент першотравня в театральному інституті нам сказали вийти на демонстрацію. Я була категорично проти. Моє єство підказувало, що треба рятуватися. Мені сказали, що мене відрахують, якщо я не піду. І ми пішли. Потім нас, студентів, повезли на концерт в Чорнобиль, де ми співали та могли поспілкуватися з ліквідаторами. Не було ніякого розпачу, нам було не страшно, ми із задоволенням спілкувалися з хлопцями. І тільки сьогодні ми знаємо, що вони неймовірні та врятували всіх нас. Ми живемо завдяки їм, за що низько кланяємось».

«Це те, що завжди залишається в серці, чим хочеш поділитися з друзями, колегами, і це те, що хочеш передати дітям – інформацію про Чорнобиль. Нас лякали, що пройдуть роки і буде багато хворих, матері не зможуть народжувати дітей, фактично українців не стане. Але слава Богу, Україна вижила, я змогла народити двох донечок. Я щаслива людина, я живу, бачу цей світ і дякую тим людям, які спромоглися ціною власного життя подарувати нам сьогодення».

Александр Скичко: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 8

«Вперше я дізнався про трагедію зі шкільних уроків. До нас приходили ліквідатори, була можливість поспілкуватися. У моїй пам’яті – це 3-5 класи. Але тоді всієї глибини трагедії було не усвідомити. Кожного 26 квітня в школі оголошували евакуацію, всі приходили в захисних масках, але для нас, дітей, все це було не серйозно».

«Перше усвідомлення подій відбулося після відвертої розмови з близьким родичем – кумом мого батька – який був ліквідатором. Мені було років 13. Його розповіді, як це відбувалося та ускладнення здоров’я, які він отримав, допомогли мені хоча б частково розуміти, що означає ця трагедія для людини, яка її пережила. Він був одним з перших, хто опинився на ЧАЕС. Вони абсолютно не розуміли, що відбувається, для них це була звичайна пожежа, яку треба загасити. З його уст це були не розповіді про ліквідацію, а відчуття, як йому складно говорити про події. Коли я починав розпитувати, він закривався в собі».

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 9

«Найжахливіше, що для значної частини населення України, осмислення трагедії відбулося після екранізації серіалу. Це мало настати раніше, і коли ми почали забувати, серіал став ніби холодним душем, який оновив пам’ять, для когось розширив знання та дозволив зрозуміти всю глибину картинки. Ніби суцільний фільм, серіал «Чорнобиль» сповнений жаху. Кожна хвилина перегляду – шоковий момент. Він так глибоко проникає в тебе, що стає боязно відкривати вікна – а раптом».  

«Це трагедія, яка є, але її неможливо побачити чи торкнутися пальцями». 

Onuka: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 10

«Для мене Чорнобиль – це чисте натхнення. Таке, напевно, дуже дивно чути, але переживши це в дитинстві та юнацтві з трагізмом, зараз я відчуваю лише позитивні емоції від трагедії. Коли я приїжджаю до Зони, я люблю там все – людей, які працюють там, звірів, природу. Я відчуваю, що емоційно це для мене найчистіше місце на планеті. Я обнуляюся там, відчуваю нову енергію та віру в життя, як би це сюрреалістично й дивно не звучало».

«Хоча коли відбулась трагедія, мені був лише 1 рік, я пам’ятаю слово «Чорнобиль», яке лунало в дитинстві вдома в бабусі та дідуся, з телевізора, від сусідів, з телефонів. Можливо, це взагалі перше слово, яке я почула».

«Я зрозуміла, що батька дуже довго немає вдома і почала відчувати, що відвикаю від нього. Він – ліквідтор Чорнобильської катастрофи з 1986 по 1988, який працював саме на станції в відділі ядерної безпеки. І коли він приїжджав додому – не міг мене навіть обійняти, тому що я думала, що це якийсь чужий дядько. Він надзвичайно переживав цей момент. Мама намагалася нас зблизити, але оце слово «Чорнобиль» нас в дитинстві дуже віддалило. Потім, звісно, ми стали дуже близькими і тема Чорнобиля – це особиста нитка, яка пов’язує нас с батьком і сьогодні». 

«З дитинства, років з 10, я почала в нього розпитувати. Він не дуже любить розповідати про це конкретно та детально, я бачу, що кожного разу він переживає. Але коли в школі ми дійшли до розділу ядерної фізики, він намалював мені всю схему реакцій, реактора і дитячими мізками я трохи зрозуміла, що трапилось з наукової точки зору. Потім він почав знаходити мені публіцистику, документальні книги та вирізки з газет. Таким чином, не маючи доступу в Інтернет, я почала вивчати цю тему по крихтах і зрозуміла, що Зона не відпускає».

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 11

«Потрапити до Зони було моєю мрією. Я з 17 років їздила під паркан і шукала дірки, щоб потрапити без документів, не через КПП, об’їзними дорогами. Мріяла хоч зайти туди, відчути цей простір, можливо, запах, атмосферу, про яку я передивилася всі архіви».

«Вперше я туди потрапила в 20 років. Це було не дуже класне знайомство з Зоною, тому що я хотіла поринути в кожний будинок, кожний паркан та кожну частинку цього місця. Але це була екскурсійна поїздка, де все було показано поверхнево, абсолютно не душевно та вороже. Потім це були вже поглиблені екскурсії та знайомство зі станцією».

«Моя особиста історія настільки непередбачувана саме в цій тематиці, що я кожного етапу свого розвитку повертала своє життя до чорнобильської теми. В університеті моєю спеціальністю була етнокультурологія, але мене не цікавили запропоновані теми і я знала, що буду писати про Чорнобиль. Я поїхала в Чорнобиль, дослідила пісні самоселів, що залишилися і темою роботи був вплив катастрофи на ЧАЕС на етнорегіон Полісся. Це був перший науковий крок, коли я більш-менш свій інтерес залучила до діяльності».

«Наступним важливим етапом мого життя став проект Onuka і я розуміла, що не можу не присвятити пісню або творчий доробок цій тематиці. Пісня «1986» була написана в рік тридцятих роковин. Ми записували фортепіано в Зоні, і в той момент я зрозуміла, що не хочу робити пастораль або реквієм. Я бажала створити світлу пісню про те, що ми продовжуємо жити, про людей, які врятували та рятують світ, що все одно життя бере над нами гору. Основним повідомленням став лейтмотив, як у фільмі «Форест Гамп» – «Ми літаємо як пір’ячко – легкі й незахищені». Таким відчуттям є для мене Зона. Люди, думки, плани та переконання – ніби пір’ячко. Так закарбувалася моя світла вижимка, екстракт відчуттів цієї трагедії. І в творчості я поставила крапку, напевне, закрила гештальт цієї тематики в піснях».

«Свій медовий місяць, а точніше, тиждень, ми з Євгеном Філатовим провели на станції. Виявилося, що завдяки непередбачуваній долі, ми познайомилися з людиною, яка є замісником техдиректора ядерної станції – Новіковим Олександром Євгеновичем. А він, в свою чергу, є прихильником проекту Onuka. Виявилося, що він працював в одному кабінеті з моїм батьком, та за весь той час вони жодного разу не перетнулися. І так було 30 років поспіль. Познайомилися вони на моєму концерті, а не в тому самому єдиному кабінеті». 

«Ми почали працювати практикантами на станції, відзняли наше відео – сублімацію моїх відчуттів, переживань. Це особиста робота без наукового значення. Найяскравішою згадкою став момент, коли ми від’їжджали, керівництво станції зробило мені сюрприз – знайшли оригінал документа, з яким батько вступив на першу вахту. Там його фотографія, 1986 рік та в графі «Діти» написано: «Донька Наталія, 1 рік». Написана від руки й його доза, про яку він не знав. Це був нереальний момент. Я цей аркуш подарувала батьку, — він живий і ми продовжуємо жити». 

Александр Стоянов: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 12

«Я родился через год после того как случилась авария, на расстоянии тысячи километров в городе Ялта. Поэтому я знаю про Чернобыль только понаслышке. За последние лет 5-6 я начал узнавать больше, наверное, эта тема стала более интересной для меня, когда пришел уже сознательный возраст». 

«Три месяца назад мы вернулись из Америки, где наши друзья, артисты цирка рассказали все, что происходило в 86-м. Они были непосредственно участниками ликвидации аварии. Чтобы поддержать моральный дух солдатов, которые занимались в Чернобыле зачисткой, туда свозили различные коллективы – балет, цирк, хор, народные танцы. И одна наша подруга, которая сейчас живет в Лас-Вегасе, принимала участие в цирковых выступлениях для солдат. Интересный факт, который она нам рассказала — это то, что в то время в Чернобыльскую зону отправляли только детей, которые занимались в коллективах, а сами руководители не сопровождали выступающих. Видимо они знали, каким образом это может потом повлиять на их здоровье». 

Екатерина Кухар: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 13

«26 апреля 1986 года моя мама работала в школе преподавателем музыки. У одной из ее учениц папа был партийным работником. Маме позвонили в этот день, и сказали, чтобы в школе закрыли все окна, а подоконники накрыли мокрыми тряпками. Мама тут же позвонила бабушке с дедушкой, у которых я гостила, и передала эту информацию. Но бабушка не восприняла ее слова всерьёз. Она сказала: «Раз по телевизору ничего не говорят, значит это не правда». 

«Первого мая мы даже пошли с мамой на парад, где я, наверное, получила свою дозу радиации. И только 5 мая меня вывезли в Юрмалу к дедушке, где я с мамой пробыла до осени. О чернобыльской трагедии я тогда еще конечно ничего не понимала». 

«После трагедии, когда информация уже поддалась огласке, сначала вывезли детей партийных работников, а потом уже всех остальных. Те, у кого не было возможности уехать, закрылись в домах, плотно закрывали окна и по несколько раз в день мыли пол с уксусом. Им говорили о том, что нужно по два раз в день мыть голову». 

 «Мама до сих пор вспоминает о том, что мы жили в очень людном месте. Дома стояли очень близко друг к другу, и между ними была детская площадка. У нас дома всегда были открыты окна, откуда доносился шум: детский крик, смех, игры. Так вот самым страшным моментом было взглянуть в окно на эту детскую площадку. Вечно жившая, вечно дышащая детским смехом, она в момент опустошилась и казалось, что в этой жизни существуешь только ты, запертый в квартире, те, кто рядом с тобой и телевизор». 

Инициатор и меценат проекта – Елизавета Юрушева

Куратор проекта – Анна Королевская

Партнер проекта – Надежда Ратке, глава фонда “International organization of social justice”

Соорганизатор проекта – Виктория Волошина

Продюсер проекта – Алексей Прищепа

Креативный директор – Виктор Король

Оператор – Андрей Брень

Фотограф – Марьян Мотрук

23-59