«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша)

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша)

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 1

Сьогодні, 14 грудня, відзначається День ліквідатора, аби віддати данину поваги учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Наша редакція під керівництвом власниці сайту 23-59.ua Єлизавети Юрушевої спільно з Національним музеєм “Чорнобиль” на честь цього дня презентує проект «Дзвінок у 1986». Розповідаємо, як він з’явився.

По закінченню презентації проекту «Коли картини заговорять» – аудіогіда для Національного художнього музею України, озвученого голосами зірок, наша команда на чолі з Єлизаветою Юрушевою не хотіла на цьому зупинятися. Ми бачили аудіогід лише стартом офлайнового напрямку співпраці з музеями. Тема нового проекту з’явилася, звідки її не чекали.

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 2

Коли в травні цього року на екрани вийшов американо-британський серіал «Чорнобиль», так пронизливо знятий іноземцями про те, що пережили ми, байдужих глядачів просто не залишилося. Серед них була і Єлизавета Юрушева. Вона зізналася, що сюжет справив на неї сильне враження і, як і багато українців молодого покоління, народженого після аварії, вона знає далеко не все про те, що трапилося в 1986-му і який масштаб наслідків тих подій. Саме вона прийшла до редакції з ідеєю створити спільний проект з Національним музеєм «Чорнобиль» – щось, що допомогло б більш глибоко вивчити контекст трагедії.

Заступник гендиректора музею з наукової роботи Анна Королевська охоче зустріла ініціативу Єлизавети і подала  зустрічну ідею. Виявляється, в музеї роками накопичувався аудіоархів із записами – розповідями ліквідаторіваварії, які працювали безпосередньо в епіцентрі подій і бачили все, що сталося після вибуху на власні очі.

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 3

У тому, що ці унікальні записи, де описуються достовірні деталі і справжні емоції – просто неймовірна знахідка, не було ніяких сумнівів. Залишалося придумати, як донести ці записи до людей, щоб кожен з нас міг почути чесний монолог ліквідатора.

Так з’явився проект «Дзвінок у тисячу дев’ятсот вісімдесят шостий». Тепер в музеї «Чорнобиль» є три телефонні будки з автентичними апаратами зразка 86-го року. А також телефонна книга з номерами. Щоб почути особисту історію ліквідатора, варто лише набрати один із вказаних номерів і зробити дзвінок в минуле.

Ідеєю проекту перейнялися відомі українці, які взяли участь у зйомках промо-кампанії проекту, розповіли про свої спогади, враження та асоціації, пов’язані з Чорнобилем. Серед них Тіна Кароль, Олександр Скічко, Оля Полякова, Олександр Педан, Ольга Сумська, Tayanna, Олександр Стоянов та Катерина Кухар, Onuka, Ірина Данилевська та син Потапа Андрій Потапенко. Креативним директором кампанії став Віктор Король, а оператором – Андрій Брень. Історії кожного з героїв виявилися настільки зворушливими, сумними або життєстверджуючими, що ми вирішили поділитися ними з вами.

Олександр Педан: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 4

«Всю серйозність трагедії я усвідомив лише тоді, коли вперше побував в Чорнобилі. До того це був як міф. Здавалося, що щось ніби й було, але мене це не торкнулося. У мене були друзі, яких ми називали «чорнобильці» – їх евакуювали та розселили по містах. Пам’ятаю, що в школі для них були безплатні обіди, їм надавали пільги, і це єдине, до чого я був дотичний. Я не розумів нічого, мені було лише 4 роки, коли це сталося. Та мені здається, що й дорослі люди також не зрозуміли». 

«Чорнобиль був як радіація – всі знають, що вона є, але ніхто не бачить. І от коли потрапляєш туди і бачиш, як зникає цивілізація за 30 років, тоді починаєш розуміти масштаби трагедії, яка сталася та тої, що могла б бути, якби не люди, которі її зупинили. Коли ходиш тими вулицями, під тобою випалена земля. Природа відновлюється, а цивілізація зникає. Коли дерева проростають крізь асфальт, але не мають змоги рости прямо та завалюються на бік – так починають легенди про Чорнобиль. Там інший світ». 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 5

«У Чорнобилі я зайшов у квартиру, приблизно таку ж, в якій я провів дитинство. А там – нікого. Там банки на землі, диван, такі ж шпалери, які були у всіх, але просто тиша. Мене ще дуже вразила школа, яка там же й розвалилася. Впала частина стіни разом з партами, книжками та іншими предметами. Я був у поліклініці, в яку звозили постраждалих. Там таке відчуття, ніби ти в церкві. Нікого вже давно немає, а враження, що голоси лунають звідусіль». 

«Сильне враження справляють тамтешні розповіді про людей, які дійсно врятували всіх нас: як вони це зробили, як рятувалися самі та скільки з них загинуло, яка масштабна операція була по знешкодженню». 

Ольга Сумська:

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 6

«1986 рік. Я студентка театрального інституту. Дуже добре пам’ятаю цей день, коли на власні очі бачила, як їдуть автобуси з Прип’яті. І в них – мої родичі по материнській лінії, які дуже добре знають, що таке Чорнобиль. Катюжанка, Димер, зовсім недалеко Прип’ять, а там і Чорнобиль”.

«Незбагненне відчуття розпачу й надії на те, що все це минеться. Нам здавалося, що все не так страшно, адже ми поінформовані. Якась невелика аварія сталась в Чорнобилі. Тоді в моєї сестри Наталі ми слухали невеличке радіо, бо на телебаченні ніхто нічого не говорив, а ми хотіли дізнатися правду. Її не було. Слухали чомусь «Голос Америки», але тільки там ми дізналися, що трапилося страшне”. 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 7

«На момент першотравня в театральному інституті нам сказали вийти на демонстрацію. Я була категорично проти. Моє єство підказувало, що треба рятуватися. Мені сказали, що мене відрахують, якщо я не піду. І ми пішли. Потім нас, студентів, повезли на концерт в Чорнобиль, де ми співали та могли поспілкуватися з ліквідаторами. Не було ніякого розпачу, нам було не страшно, ми із задоволенням спілкувалися з хлопцями. І тільки сьогодні ми знаємо, що вони неймовірні та врятували всіх нас. Ми живемо завдяки їм, за що низько кланяємось».

«Це те, що завжди залишається в серці, чим хочеш поділитися з друзями, колегами, і це те, що хочеш передати дітям – інформацію про Чорнобиль. Нас лякали, що пройдуть роки і буде багато хворих, матері не зможуть народжувати дітей, фактично українців не стане. Але слава Богу, Україна вижила, я змогла народити двох донечок. Я щаслива людина, я живу, бачу цей світ і дякую тим людям, які спромоглися ціною власного життя подарувати нам сьогодення».

Олександр Скічко: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 8

«Вперше я дізнався про трагедію зі шкільних уроків. До нас приходили ліквідатори, була можливість поспілкуватися. У моїй пам’яті – це 3-5 класи. Але тоді всієї глибини трагедії було не усвідомити. Кожного 26 квітня в школі оголошували евакуацію, всі приходили в захисних масках, але для нас, дітей, все це було не серйозно».

«Перше усвідомлення подій відбулося після відвертої розмови з близьким родичем – кумом мого батька – який був ліквідатором. Мені було років 13. Його розповіді, як це відбувалося та ускладнення здоров’я, які він отримав, допомогли мені хоча б частково розуміти, що означає ця трагедія для людини, яка її пережила. Він був одним з перших, хто опинився на ЧАЕС. Вони абсолютно не розуміли, що відбувається, для них це була звичайна пожежа, яку треба загасити. З його уст це були не розповіді про ліквідацію, а відчуття, як йому складно говорити про події. Коли я починав розпитувати, він закривався в собі».

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 9

«Найжахливіше, що для значної частини населення України, осмислення трагедії відбулося після екранізації серіалу. Це мало настати раніше, і коли ми почали забувати, серіал став ніби холодним душем, який оновив пам’ять, для когось розширив знання та дозволив зрозуміти всю глибину картинки. Ніби суцільний фільм, серіал «Чорнобиль» сповнений жаху. Кожна хвилина перегляду – шоковий момент. Він так глибоко проникає в тебе, що стає боязно відкривати вікна – а раптом».  

«Це трагедія, яка є, але її неможливо побачити чи торкнутися пальцями». 

Onuka: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 10

«Для мене Чорнобиль – це чисте натхнення. Таке, напевно, дуже дивно чути, але переживши це в дитинстві та юнацтві з трагізмом, зараз я відчуваю лише позитивні емоції від трагедії. Коли я приїжджаю до Зони, я люблю там все – людей, які працюють там, звірів, природу. Я відчуваю, що емоційно це для мене найчистіше місце на планеті. Я обнуляюся там, відчуваю нову енергію та віру в життя, як би це сюрреалістично й дивно не звучало».

«Хоча коли відбулась трагедія, мені був лише 1 рік, я пам’ятаю слово «Чорнобиль», яке лунало в дитинстві вдома в бабусі та дідуся, з телевізора, від сусідів, з телефонів. Можливо, це взагалі перше слово, яке я почула».

«Я зрозуміла, що батька дуже довго немає вдома і почала відчувати, що відвикаю від нього. Він – ліквідтор Чорнобильської катастрофи з 1986 по 1988, який працював саме на станції в відділі ядерної безпеки. І коли він приїжджав додому – не міг мене навіть обійняти, тому що я думала, що це якийсь чужий дядько. Він надзвичайно переживав цей момент. Мама намагалася нас зблизити, але оце слово «Чорнобиль» нас в дитинстві дуже віддалило. Потім, звісно, ми стали дуже близькими і тема Чорнобиля – це особиста нитка, яка пов’язує нас с батьком і сьогодні». 

«З дитинства, років з 10, я почала в нього розпитувати. Він не дуже любить розповідати про це конкретно та детально, я бачу, що кожного разу він переживає. Але коли в школі ми дійшли до розділу ядерної фізики, він намалював мені всю схему реакцій, реактора і дитячими мізками я трохи зрозуміла, що трапилось з наукової точки зору. Потім він почав знаходити мені публіцистику, документальні книги та вирізки з газет. Таким чином, не маючи доступу в Інтернет, я почала вивчати цю тему по крихтах і зрозуміла, що Зона не відпускає».

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 11

«Потрапити до Зони було моєю мрією. Я з 17 років їздила під паркан і шукала дірки, щоб потрапити без документів, не через КПП, об’їзними дорогами. Мріяла хоч зайти туди, відчути цей простір, можливо, запах, атмосферу, про яку я передивилася всі архіви».

«Вперше я туди потрапила в 20 років. Це було не дуже класне знайомство з Зоною, тому що я хотіла поринути в кожний будинок, кожний паркан та кожну частинку цього місця. Але це була екскурсійна поїздка, де все було показано поверхнево, абсолютно не душевно та вороже. Потім це були вже поглиблені екскурсії та знайомство зі станцією».

«Моя особиста історія настільки непередбачувана саме в цій тематиці, що я кожного етапу свого розвитку повертала своє життя до чорнобильської теми. В університеті моєю спеціальністю була етнокультурологія, але мене не цікавили запропоновані теми і я знала, що буду писати про Чорнобиль. Я поїхала в Чорнобиль, дослідила пісні самоселів, що залишилися і темою роботи був вплив катастрофи на ЧАЕС на етнорегіон Полісся. Це був перший науковий крок, коли я більш-менш свій інтерес залучила до діяльності».

«Наступним важливим етапом мого життя став проект Onuka і я розуміла, що не можу не присвятити пісню або творчий доробок цій тематиці. Пісня «1986» була написана в рік тридцятих роковин. Ми записували фортепіано в Зоні, і в той момент я зрозуміла, що не хочу робити пастораль або реквієм. Я бажала створити світлу пісню про те, що ми продовжуємо жити, про людей, які врятували та рятують світ, що все одно життя бере над нами гору. Основним повідомленням став лейтмотив, як у фільмі «Форест Гамп» – «Ми літаємо як пір’ячко – легкі й незахищені». Таким відчуттям є для мене Зона. Люди, думки, плани та переконання – ніби пір’ячко. Так закарбувалася моя світла вижимка, екстракт відчуттів цієї трагедії. І в творчості я поставила крапку, напевне, закрила гештальт цієї тематики в піснях».

«Свій медовий місяць, а точніше, тиждень, ми з Євгеном Філатовим провели на станції. Виявилося, що завдяки непередбачуваній долі, ми познайомилися з людиною, яка є замісником техдиректора ядерної станції – Новіковим Олександром Євгеновичем. А він, в свою чергу, є прихильником проекту Onuka. Виявилося, що він працював в одному кабінеті з моїм батьком, та за весь той час вони жодного разу не перетнулися. І так було 30 років поспіль. Познайомилися вони на моєму концерті, а не в тому самому єдиному кабінеті». 

«Ми почали працювати практикантами на станції, відзняли наше відео – сублімацію моїх відчуттів, переживань. Це особиста робота без наукового значення. Найяскравішою згадкою став момент, коли ми від’їжджали, керівництво станції зробило мені сюрприз – знайшли оригінал документа, з яким батько вступив на першу вахту. Там його фотографія, 1986 рік та в графі «Діти» написано: «Донька Наталія, 1 рік». Написана від руки й його доза, про яку він не знав. Це був нереальний момент. Я цей аркуш подарувала батьку, — він живий і ми продовжуємо жити». 

Олександр Стоянов: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 12

«Я народився через рік після того, як трапилася аварія, на відстані тисячі кілометрів в місті Ялта. Тому я знаю про Чорнобиль лише з чуток. За останні років 5-6 я почав дізнаватися більше, напевно, ця тема стала більш цікавою для мене у вже свідомому віці». 

«Три місяці тому ми повернулися з Америки, де наші друзі, артисти цирку розповіли все, що відбувалося у 86-му. Вони були безпосередньо учасниками ліквідації аварії. Щоб підтримати моральний дух солдатів, які займалися в Чорнобилі зачисткою, туди звозили різні колективи – балет, цирк, хор, народні танці. І одна наша подруга, яка зараз живе в Лас-Вегасі, брала участь в циркових виступах для солдатів. Цікавий факт, який вона нам розповіла – це те, що в той час в Чорнобильську зону відправляли тільки дітей, які займалися в колективах, а самі керівники не супроводжували виступаючих. Мабуть, вони знали, яким чином це може потім вплинути на їхнє здоров’я». 

Катерина Кухар: 

«Дзвінок у 1986»: спогади про Чорнобиль (частина перша) 13

«26 квітня 1986 року моя мама працювала в школі викладачем музики. У однієї з її учениць тато був партійним працівником. Мамі подзвонили в цей день, і сказали, щоб в школі закрили всі вікна, а підвіконня накрили мокрими ганчірками. Мама одразу зателефонувала бабусі з дідусем, у яких я гостювала, і передала цю інформацію. Але бабуся не сприйняла її слова всерйоз. Вона сказала: «Раз по телевізору нічого не говорять, значить, це не правда». 

«Першого травня ми навіть пішли з мамою на парад, де я, напевно, отримала свою дозу радіації. І тільки 5 травня мене вивезли в Юрмалу до дідуся, де я з мамою пробула до осені. Про чорнобильську трагедію я тоді ще звичайно нічого не розуміла». 

«Після трагедії, коли інформація вже піддалася розголосу, спочатку вивезли дітей партійних працівників, а потім вже всіх інших. Ті, у кого не було можливості виїхати, закрилися в будинках, щільно закривали вікна і по кілька разів на день мили підлогу з оцтом. Їм говорили про те, що потрібно по два раз в день мити голову». 

«Мама досі згадує про те, що ми жили в дуже людному місці. Будинки стояли дуже близько один до одного, і між ними був дитячий майданчик. У нас вдома завжди були відкриті вікна, звідки доносився шум: дитячий крик, сміх, ігри. Так ось найстрашнішим моментом було поглянути у вікно на цей дитячий майданчик. Вічно живий, вічно дихаючий дитячим сміхом, він в момент спустошився і здавалося, що в цьому житті існуєш тільки ти, замкнений в квартирі, ті, хто поруч з тобою і телевізор». 

Ініціатор та меценат проекту – Єлизавета Юрушева

Куратор проекту – Анна Королевська

Партнер проекту – Надія Ратке, керівник фонду “International organization of social justice”

Співорганізатор проекту – Вікторія Волошина

Продюсер проекту – Олексій Прищепа

Креативна група – Віктор Король, Андрій Брень, Мар’ян Мотрук

Продовження спогадів та роздумів зірок про Чорнобиль читайте у  матеріалі “Дзвінок у 1986 (частина друга)”.

23-59